виковувати
ВИКО́ВУВАТИ, ую, уєш, недок., ВИ́КУВАТИ, рідко ВИ́КУТИ, ую, уєш, док., що.
1. Виробляти що-небудь із металу способом кування.
Викував коваль ще більшу булаву (з казки);
Ковалі Гриценки – мовчуни. Удвох з братом за вік викували більше підків, ніж сказали слів (Ю. Мушкетик);
* Образно. Прудкими іскрами, летючими зірками, палкими блискавицями, мечами хотіла б я вас виковать [викувати], слова! (Леся Українка);
* У порівн. Заговорив [Ярошенко] твердо, мов виковував з криці кожне слово (В. Речмедін).
2. перен. Посилено, наполегливо створювати, виробляти і т. ін. що-небудь міцне, стійке.
Нас ворог випробовує: Чи є ще дух одбою? Та боротьба ж виковує характери до бою (П. Тичина);
Задумується журлива мати над колискою своєї дитини: яку долю викує собі той, що от-от вийде з тієї колиски в широкий світ? (Леся Українка);
// Розвивати, виховувати і т. ін. кого-, що-небудь.
Ми, прецiнь, i себе виковуємо повсякчас (Р. Федорів);
Він, плюючи на босоноге дитинство і руту-м'яту, виковує із себе людину нової формації (С. Процюк).
Словник української мови (СУМ-20)