викрикнути
ВИ́КРИКНУТИ, ну, неш, док., що і без прям. дод.
Однокр. до викри́кувати.
Помітивши над собою Яреська, раптом викрикнув [Старков] з силою: – Бери коня! Рятуйсь! (О. Гончар);
– Хто дав, того нема! – викрикнув дід Петрунець, вийшовши на середину хати (К. Гриб);
– Дозволь, імператоре, пересилюючи гамір і гук, ламаючи звичай, за яким не мав права говорити першим, викрикнув він і вдав, ніби хоче впасти на коліно, для чого відкинув убік дерев'янку й змахнув руками (П. Загребельний).
Словник української мови (СУМ-20)