винувато

ВИНУВА́ТО.

Присл. до винува́тий 2.

Вона журливо і винувато глянула на нього (Леся Українка);

– Я ж їду, Ріно... – винувато й тихо сказала Тота (В. Винниченко);

Кинувши довкола метким, прищуленим оком, він зразу ж помітив Шийку, засмикав позаду бганки на сорочці й винувато підійшов (Б. Антоненко-Давидович);

– А де ж ти поділася? – винувато мовив старий, бо, тікаючи з майдану, чув, як гукала йому вслід Наталка (О. Гончар).

Значення в інших словниках

1. винувато — винува́то прислівник незмінювана словникова одиниця  Орфографічний словник української мови
2. винувато — Присл. до винуватий 2).  Великий тлумачний словник сучасної мови
3. винувато — ВИНУВА́ТО. Присл. до винува́тий 2. Вона [актриса] журливо і винувато глянула на нього (Л. Укр., III, 1952, 696); — А де ж ти поділася? — винувато мовив старий, бо, тікаючи з майдану, чув, як гукала йому вслід Наталка (Гончар, Таврія.., 1957, 503).  Словник української мови в 11 томах