вовчий
ВО́ВЧИЙ, а, е.
1. Прикм. до вовк 1.
– Дивись, он яка вовча берлога! – скрикнув Івась, улазячи в оброслу вишнями лисинку (Панас Мирний);
Шкірились іклами вовчі та вепрячі морди (О. Гончар);
Лось відчував, що йому не вирватись, .. його почала переслідувати вовча зграя. Вовки ось-ось мали вчепитися за нього (Є. Гуцало);
Кущі ворухнулися і просто на Ромку висунулася вишкірена вовча морда (А. Кокотюха);
* У порівн. Люльки задиміли, як димарі, а чорні очі спалахнули, як вовчі (М. Коцюбинський);
// Зробл. зі шкури вовка.
Худий жилавий старик поплямкав синіми губами, стягнув з голови сіру вовчу шапку і статечно вклонився (В. Малик);
На кожному сині чи зелені чоботи, ведмежий або вовчий кожух, шапки кунячі та ягнячі (І. Білик);
// Власт. вовкові.
В ньому [Максимі] раптом прокинувся вовчий інстинкт, який підказував йому, що це відкрився вихід не тільки в смерть, але, можливо, і в життя (І. Багряний);
Четверо запінених і охриплих від люті цепних псів вовчими стрибками наближались до парубка (О. Донченко);
Хтось умирав від страху, наслухаючи вовче виття і, звісно ж, пташині крики (Ю. Андрухович).
2. перен. Лихий, недобрий; лютий.
З-під широких нахмурених брів хижо вовчим поглядом визирали його сірі, як полуда, очі (О. Стороженко);
[Бичок:] Хіба у мене такий страшний погляд? [Олена:] Ні, погляд у вас лисичий, та вовча думка! (М. Кропивницький);
Все радяться, хитрують, тягнуть .. Така у них натура вовча... Скільки його помучили (Василь Шевчук);
Мазурик оглядається на товаришів, але не зустрічає співчуття. Лише напружену вовчу цікавість бачить у їхніх очах (А. Дімаров).
Словник української мови (СУМ-20)