волати
ВОЛА́ТИ, а́ю, а́єш, недок.
1. Те саме, що крича́ти; голосно кликати.
Але хто те місце знає, де трухлявий пень і мох, той приходить і волає або й тихо каже: “Ох!” (Леся Українка);
– То чого ж вона ще на поміч волає? (І. Цюпа);
Ах, ця вічна проблема вбивства! Хай замовкнуть нерозважні гуманісти, що волають проти дикунства полювання, але залюбки споживають зовсім безборонні й довірливі свійські кури та качки (Б. Антоненко-Давидович);
* Образно. Хвилі дніпрові прибивають до берега “поснулу” рибу, Дніпро волає “SOS” (з газ.).
2. уроч. Звертатися до кого-, чого-небудь.
В тісноті своїй кличу до Господа, і до Бога свого я волаю, І Він почує мій голос із храму Свого, і в ушах Його зойк мій (Біблія. Пер. І. Огієнка);
[Павло:] Я не чіпаю твоєї честі, а волаю до неї (М. Старицький);
Оракул дав таку відповідь, я пишу тобі її повністю: .. Чад і туман, і розтерзане серце волає, Квітку священну знайти хоче воно у болоті (О. Бердник);
* Образно. На попелиську сіл жаско і люто, як згорілий ліс, волали до неба чорні комини, зяяли ями і льохи (М. Бажан).
Словник української мови (СУМ-20)