волоктися
ВОЛОКТИ́СЯ, очу́ся, оче́шся, розм. ВОЛІКТИ́СЯ, ічу́ся, іче́шся; мин. ч. волі́кся, волокла́ся, ло́ся і волікла́ся, ло́ся; недок.
1. Тягтися по поверхні чого-небудь.
Як був прив'язаний до львиного [лев'ячого] хвоста, так і волікся [Вовк] за ним усю дорогу (І. Франко);
Ясна сукня волоклась по землі (Леся Українка);
Від стайні волікся за сірим жеребцем .. Карпо й кричав: – Люди, ось Драчів жеребець... Пан переховував! (П. Панч).
2. розм. Іти, їхати слідом за ким-небудь.
Де-де буйні отари Товпилися з стаєнь на пасовисько, – За ними волоклись лінивим ходом Невиспані, обдерті вівчарі – Раби (І. Франко);
За ними [каменотесами] в хвості волікся пригноблений смутний семінарський [постачальник] (С. Васильченко);
// Іти, ходити дуже повільно (від старості, утоми і т. ін.).
Ледве можна було її [жінку] пізнати. Лише воліклась під вагою щоденної важкої журби (О. Кобилянська);
// Повільно пересуватися, рухатися (перев. про хмари).
Хмари чорні, важкі волоклись по небу (Марко Вовчок).
3. розм. Постійно змінювати місцеперебування; бурлакувати, мандрувати.
* Образно. Годі, годі, лиха доле, шляхом волоктися (П. Чубинський).
4. перен. Тривати, продовжуватися (про вирішення якогось питання, справи і т. ін.).
Се не довго волоклося (Сл. Гр.);
// Поволі тягтися, минати (про час).
Сумно, поволі, важко волікся час у повдовілій хаті (І. Франко).
Словник української мови (СУМ-20)