ворожка
ВОРО́ЖКА, и, ж.
1. Жінка, яка ворожить (у 1, 2 знач.); ворожбитка.
Пішла вночі до ворожки, Щоб поворожити: Чи довго їй на сім світі Без милого жити? (Т. Шевченко);
Не знаю, чи ворожки й ворожбити Зуміли те пророцтво розкусити, Але простак до них до того доходився, Що справді майже голим залишився (В. Симоненко);
– Це тобі ворожка наворожила?.. Такої правди в тім ворожінні, як світла в льоху (М. Руденко);
Піддалася [Марія] на вмовляння тьоті і пішла до відомої в Парижі ворожки Жакоб. Кажуть, що вона всім угадує їхню долю (М. Слабошпицький).
2. Те саме, що зна́харка.
– Біжи, Ватю, до ворожки, до баби Чупринихи, нехай одворожить оте лихо! (І. Нечуй-Левицький);
За поясом, на голім тілі, вона носила часник, над яким пошептала ворожка, їй ніщо тепер не зашкодить (М. Коцюбинський);
Він, Стратон, знав столярську справу – від батька навчився, а від матері – ворожки – пізнавати цілющі зела (Р. Іваничук).
Словник української мови (СУМ-20)