вуркотати
ВУРКОТА́ТИ, очу́, о́чеш, ВУРКОТІ́ТИ, очу́, оти́ш, недок.
Видавати несильні переливчасті звуки низького тембру.
– З дерева злинула голубка, сіла мені на плече й почала вуркотать на вухо (І. Нечуй-Левицький);
Наша кішка – в ліжко скік! До Мариночки під бік, вмить згорнулася в клубочок і тихесенько вуркоче (Н. Забіла);
Лише трактори невтомно вуркотіли десь у глибині степу (О. Гончар);
// Тихо, переливчасто говорити.
– Бажанчику ти мій, – вуркотіла Рокса. – Жаданчику ти мій! (О. Ільченко);
Ніжно вуркоче [Юрась] своїм баском, мабуть, милуючись власними ораторськими здібностями (С. Чорнобривець).
Словник української мови (СУМ-20)