відомо
ВІДО́МО, невідм.
1. пред. Про наявність відомостей про кого-, що-небудь.
Всім відомо, куди він звик ходить і де він лиха набирався (Л. Глібов);
Всім було відомо, що царський гнів вибухав несподівано, як улітку громи (Б. Лепкий);
Нам відомо, як окремий саперний ескадрон під градом куль і гармат наводив мости для переправи і ремонтував пошкодження (О. Донченко);
Мамі відомо, де ти й для чого (О. Гончар);
Відомо було всім, кому треба: рабиня та – з князівського роду, донька древлянського князя (П. Загребельний).
2. вставн. сл., заст. Уживається для пояснення якоїсь причини, наслідку; зрозуміло, звісно.
– Внадився оце до моїх дочок якийсь ляшок .. Дочки й раді, бо, відомо, вже дівчата на порі (І. Нечуй-Левицький);
– Ти тепер така пишна стала – відомо, засватана! (Леся Українка).
(1) Хай відо́мо бу́де кому – уживається для наголошення на чому-небудь; хто-небудь повинен знати про щось.
Мужі-браття, хай відомо вам буде, що прощення гріхів через Нього [Ісуса Христа] звіщається вам (Біблія. Пер. І. Огієнка).
◇ (2) Одному́ Бо́гу (Алла́ху) відо́мо що, жарт. – ніхто не знає про що-небудь; невідомо.
Як вивчав він і по чому Ту красуню птаху – Не скажу, бо то відомо Одному Аллаху (С. Олійник);
– Одному Богу відомо звідки, під дощем, у страшну бурю придибав до нас дід (із журн.).
Словник української мови (СУМ-20)