відпиратися
ВІДПИРА́ТИСЯ², а́юся, а́єшся, недок., ВІДПЕ́РТИСЯ, відіпру́ся, відіпре́шся, док., розм.
1. Відмагатися, відмовлятися визнати свою провину, недогляд і т. ін., не зізнаватися в чомусь.
– Відпирайся, мій синоньку, Що коника та не маіш [маєш] (П. Чубинський);
Владко також не думав відпиратись від вини (І. Франко);
– Сон незначний! – відпирався Нестор весело на оклики з усіх сторін (О. Кобилянська);
Як не відмовчувалася і не відпиралася Ганна, все ж нарешті зрозуміла, що нічого їй не допоможе (В. Козаченко);
Про пшеницю таки знають – скільки її і в якому мішечку вона. Самі ж сказали йому на допиті, аби не мовчав, не одпирався (Є. Доломан);
Келагаст не відпирався. В ньому заговорив дух мужа, що прагне звитяги, і він з усім і всіма погоджувався (Д. Міщенко);
// Не погоджуватися робити що-небудь.
Тимко довго відпирався, але потім побачив, що нічого не вдієш, і пішов у хлівець (Григорій Тютюнник).
2. діал. Відбиватися, оборонятися.
А коли й там, на Україні, на нас нападуть вони й відпертися не вистачатиме в нас сили, тоді... тоді підемо на Путивль, у Московію (Іван Ле).
ВІДПИРА́ТИСЯ³, а́ється, недок., ВІДІПРА́ТИСЯ, відпере́ться; мин. ч. відіпра́вся, лася, лося; док.
Ставати чистим унаслідок прання.
Тільки з використанням прального порошку з ензимами комір гарно відіправся (з газ.);
// Зникати після прання (про бруд, плями і т. ін.).
Пляма не відпирається (Ю. Андрухович);
У щось таке рушник уробили, що й не відіпралося (Сл. Гр.).
Словник української мови (СУМ-20)