відпиратися
ВІДПИРА́ТИСЯ¹, а́юся, а́єшся, недок., ВІДПЕ́РТИСЯ, відіпру́ся, відіпре́шся, док.
1. розм., рідко. Те саме, що відмика́тися 1.
[Сестра Мархва:] Іч, як замок заржавів.. Певно років з десять буде, як відпирався (Мирний, V, 1955, 108).
2. розм. Відмагатися, відмовлятися визнати свою вину тощо, не признаватися в чомусь.
— Відпирайся, мій синоньку, Що коника та не маіш (Чуб., V, 1874, 947);
Владко також не думав відпиратись від вини (Фр., VI, 1951, 189);
Як не відмовчувалася і не відпиралася Ганна, все ж нарешті зрозуміла, що нічого їй не допоможе (Коз., Сальвія, 1959, 66).
3. діал. Відбиватися, оборонятися.
А коли й там, на Україні, на нас нападуть вони й відпертися не вистачатиме в нас сили, тоді… тоді підемо на Путивль, у Московію (Ле, Україна, 1940, 172).
ВІДПИРА́ТИСЯ², а́ється, недок., ВІДІПРА́ТИСЯ, відпере́ться; мин. ч. відіпра́вся, лася, лося; док. Ставати чистим унаслідок прання;
// Зникати після прання (про бруд, плями тощо).
У щось таке рушник уробили, що й не відіпралося (Сл. Гр.).
Словник української мови (СУМ-11)