вітрити
ВІТРИ́ТИ, рю́, ри́ш, недок., що, розм.
1. також без дод. Винюхувати щось у повітрі (перев. про тварин).
Морду підняв [ведмідь] догори, вітрить, суне звільна, обережно (І. Франко);
Піднімаючи від часу до часу морду вгору, вітрила [собака] щось нюхом у повітрі і вила (О. Кобилянська);
Івана швидко заховали в пивницю, а чорти заходять і почали вітрити (А. Калин);
* У порівн. Голову задер [князь], ніби зазирав кудись далеко. Ніздрі роздувалися, як у звірюки, котра вітрить криваву поживу (Б. Лепкий).
2. перен. Вивідувати щось.
В поліції рух неспокійний!.. се знайшли у шевця каламар І вітрять дух революційний (І. Франко);
За себе [вона] не боялася ні хвилинки! .. Навпаки – чулася міцна, як ранена левиця, що боронить своє молоде... Вже вітрила слабі сторони нападу. Але не знала ще сили ворогів (О. Назарук).
Словник української мови (СУМ-20)