вічнозелений
ВІЧНОЗЕЛЕ́НИЙ, а, е.
1. Який не змінює зелений колір протягом року (про рослини і їх листя, стебла і т. ін.).
Тільки рясним верховіттям шептала Вічнозелена сосна (Леся Українка);
Проміж чорноліссям було там чимало й сосон, а вони завжди веселять око тим вічнозеленим убранням! (Олена Пчілка);
Ціле місто висипало під вічнозелені віники субтропічних розкошів (В. Коротич);
Раптом я помітила, що на клумбі вже відцвіли айстри .. Лише вічнозелені туї не піддавалися холодам і гордо цілилися в небо (В. Шкляр);
* Образно. Дитина народжується на світ. Які пісні, які слова виливає мати в її душу, аби заронити в серце того, що син чи донька її – жива брунька на вічнозеленому дереві народу? (з мемуарної літ.);
// Який складається з таких рослин.
Я знаю землю, покриту вічнозеленими галявинами, лісом і ніким, до речі, не обсаджену (Д. Міщенко);
* Образно. Розгорнеться по всьому Півдню наше вічнозелене військо! Стануть золоті цитрусові гаї звичними для нашого ока (О. Гончар).
2. перен., розм. Молодий, енергійний.
– У них аксакал – це повага літам... – Станемо всі аксакалами... І ти, Славко, не вічнозелений... (О. Гончар).
3. розм. Тривалий у використанні (про одяг, предмети побуту і т. ін.); незмінний; постійний.
Манька вдягала одну й ту ж чорну сукню, великі чоловічі шкарбани і вічнозелену ярмулку (Ю. Винничук);
* Образно. Згадував [Михайло] щедрувальників, вічнозелену тугу осипаної глиці і віск на пляшках з-під шампанського (Є. Пашковський).
Словник української мови (СУМ-20)