голосіння
ГОЛОСІ́ННЯ, я, с.
1. Дія за знач. голоси́ти¹ 1, 2 і звуки, утворювані цією дією.
Чи то так у жалю, в голосінні Проминуть молодії літа? (Леся Українка);
Почалося прощання, обнімання, почувся плач, голосіння (Панас Мирний);
– Лежу оце й думаю, – загомонів згодом Степура, – що братам уже, мабуть, повістки вручають, уже сліз та голосіння в кожного повна хата... (О. Гончар).
2. Старовинна народна обрядова пісня (на похоронах, весіллі і т. ін.); плач.
У шумі й шелесті почулась тоскна пісня, до болю схожа на голосіння... (Василь Шевчук);
Натхненно галасала [паньматка] в небо, в село, на дорогу, в поле, рвучи на собі волосся, б'ючи в груди і виспівуючи одне за одним голосіння, вживані в цьому краю (Валерій Шевчук);
Незаперечна схожість дум з голосінням виявляється не тільки в їх окремих образах, але насамперед у речитативно-імпровізаційній манері виконання (з наук. літ.).
Словник української мови (СУМ-20)