гомоніти
ГОМОНІ́ТИ, ню́, ни́ш, недок.
1. Розмовляти тихо, приглушено.
Довгенько гомоніли пани між собою, а ще довше після того мовчали (Марко Вовчок);
Діди, запаливши люльки, сиділи .. і гомоніли собі коло вогню (І. Багряний);
В кімнаті моїй тихо. За причиненими дверима ще й досі гомонять старі (П. Колесник);
// Говорити, розповідати про кого-, що-небудь.
Гомонять, що я сирітка І сиріткою зросла (Я. Щоголів);
Люди гомоніли, що кожної ночі якась біла тінь виходила з Федорової хати й прямувала до панського будинку (Панас Мирний);
– А яке він на тебе справив враження, Сергію Павловичу? Справді він такий учений, як ото про нього дехто гомонів? (Ю. Шовкопляс).
2. перен. Видавати безладні звуки; шуміти.
Грає вільне широкеє море, Гомонять його хвилі гучні (Леся Українка);
Вся затока, вкрита різаком і лататтям, гомонить своїм тисячоголосим життям (Б. Антоненко-Давидович);
Клекочуть ріки в Каракумах, В Каховці гомонять турбіни (Я. Шпорта);
* Образно. Гомоніла Україна, Довго гомоніла, Довго, довго кров степами Текла-червоніла (Т. Шевченко).
Словник української мови (СУМ-20)