гомоніти
ГОМОНІ́ТИ, ню́, ни́ш, недок.
1. Розмовляти тихо, приглушено.
Довгенько гомоніли пани між собою, а ще довше після того мовчали (Вовчок, І, 1955, 119);
В кімнаті моїй тихо. За причиненими дверима ще й досі гомонять старі (Кол., На фронті.., 1959, 173);
// Говорити, розповідати про кого-, що-небудь.
Люди гомоніли, що кожної ночі якась біла тінь виходила з Федорової хати й прямувала до панського будинку (Мирний, IV, 1955, 236);
Гомонять, що я сирітка І сиріткою зросла (Щог., Поезії, 1958, 250);
— А яке він на тебе справив враження, Сергію Павловичу? Справді він такий учений, як ото про нього дехто гомонів? (Шовк., Інженери, 1956, 92).
2. перен. Видавати безладні звуки; шуміти.
Грає вільне широкеє море, Гомонять його хвилі гучні (Л. Укр., І, 1951, 356);
Клекочуть ріки в Кара-Кумах, В Каховці гомонять турбіни (Шпорта, Запорожці, 1952, 106);
*Образно. Гомоніла Україна, Довго гомоніла, Довго, довго кров степами Текла-червоніла (Шевч., І, 1951, 112).
Словник української мови (СУМ-11)