керунок
КЕРУ́НОК, нку, ч.
1. Те саме, що на́прям 1.
Великими стрибками побіг [Денис] озиминою в тому керунку, де впала птиця (Григорій Тютюнник);
Учора в керунку Лiсничiвки чулась якась стрiлянина (Р. Андріяшик);
Все змістилось, немає керунків для руху: той в минуле прямує, хто біг в майбуття, і суцільним воланням до круглого слуху беззмістовні слова кільцювато летять (П. Мовчан);
Ущелина ж раптом повернула круто праворуч – у протилежному від Чорної скелі керунку (І. Білик);
В одну з парких червневих ночей Терезка вийшла з дому і направилася в керунку телебашти на Високому Замку (Любко Дереш).
2. рідко. Те саме, що кермо́.
Третя ж фігура припала до стерна, схилилась на нього та так і заклякла, поклавши голову на керунок, ніби від утоми (І. Багряний).
Словник української мови (СУМ-20)