кобильчина
КОБИЛЬЧИ́НА, и, ж.
1. Зменш.-пестл. до коби́ла 1.
Аж ось мчить з гори віз. Кобильчина летить галопом (Остап Вишня);
Йонька вивів із хлівця кобильчину, що за тиждень від добрих мірок вівса поправилася так, аж на ній лискотіла шерсть і тверде тіло вигравало попід шкірою (Григорій Тютюнник);
Заїхав того дня агроном із сусіднього радгоспу. Верхи на кобильчині пузатій, у брилі сомбреро, схожий на ковбоя із прерій, неголений, у рудій щетині (О. Гончар).
2. розм. Погана, худа й малосила кобила (у 1 знач.).
Маленька, миршавенька кобильчина з довгими ковтунами шерсті плентається повільно (М. Івченко);
Біля воза під вікном сухоребра кобильчина (А. Головко);
Мессер Форезе поїхав оглянути свій маєток і вже вертався звідти верхи на плохенькій кобильчині, коли зустрів Джотта, який теж побував у своїх володіннях і брався назад до Флоренції (М. Лукаш, пер. з тв. Дж. Боккаччо).
Словник української мови (СУМ-20)