колисати
КОЛИСА́ТИ, колишу́, коли́шеш і рідко колиса́ю, колиса́єш; наказ. сп. колиши́; недок., кого, що і без прям. дод.
Те саме, що колиха́ти 1.
Вода їх так м'яко й рівно колисала... (Ю. Смолич);
Ми дивились довго, як хмаринка тане, Як хмаринка тане, як синіє синь, Як колише вітер струни павутинь (М. Рильський);
Легенький вітерець колисав плюмажі над високими ківерами (Н. Рибак);
Як ми будем, молодий козаче, мандрувати, Хто ж буде наше дитятко колисати? (П. Чубинський);
Я колишу дитиночку, й вона буде спати, А я піду, молоденька, пшениченьку жати (з народної пісні);
* Образно. Якісь солодкі, любі спогади та думи колисали його серце (М. Коцюбинський);
Колисало небо білу хмару (М. Вінграновський).
(1) Колиса́ти (колиха́ти, лю́ляти і т. ін.) до сну – присипляти кого-небудь.
Довгі, тужливі пісні, що вона співала тихим, але звучним голосом, колисали його до сну (І. Франко);
Одностайний ритм смоків та коліс колихав до сну (Б.-І. Антонич);
Ніч обгорнула біленькі хати, Немов маленьких діточок мати, Вітерець весняний тихенько дише, Немов діток тих до сну колише... (М. Олійник).
Словник української мови (СУМ-20)