колюччя
КОЛЮ́ЧЧЯ, я, с.
Збірн. до колю́чка 1.
З туману вирізуються контури старого й глухого лісу, що густо поріс колюччям та папороттю (С. Васильченко);
З радісним галасом довго біжимо за тим своїм, що втікає найдалі, вишневим листочком, ладні бігти за ним по колюччю стерні хоч і на край світу!.. (О. Гончар);
Верблюди гордо тримали голови угорі, зріли маленькими мудрими очицями вогкий прохолодний, попри літо, край. Ні піску. Ні смакоти колюччя. Трохи звичніш почувалися буйволи та мули (Г. Колісник).
Словник української мови (СУМ-20)