командор
КОМАНДО́Р, а, ч.
1. У середньовічних духовних і лицарських орденах – найвище звання, а також особа, що мала це звання.
[Командор:] З банітами ставать до поєдинку не личить командорові (Леся Українка);
Головний інженер був подібний до статуї командора (Ю. Шовкопляс);
Двері номера рвучко відчинилися, і офіціант зайшов до номера без запрошення, зайшов важкою, кам'яною ходою. Так командор ішов до Дон-Жуана, так офіціант підійшов до Мечислава (М. Білкун).
2. заст. Керівник загону кораблів без чину адмірала.
Чин командора існував у 1707–1732 і в 1751–1827 роках у російському військовому флоті (з наук. літ.);
В обов'язки командора входило командування невеликими загонами кораблів, а також тимчасове заміщення контр-адмірала (з наук.-попул. літ.).
3. спорт. Керівник кінних, лижних, автомобільних і т. ін. змагань.
Командор перегонів може не допустити або зняти зі змагань автомобіль, безпека якого викликає сумнів (із журн.).
Словник української мови (СУМ-20)