кончина
КОНЧИ́НА, и, ж., уроч.
Те саме, що смерть 2.
– Люди добрі, – рече їм владика, – коли він [отець Іван] такий вам любий, то я не бороню йому стояти при престолові Божому й до кончини його віку (Марко Вовчок);
У поезіях Лесі [Українки] до самої кончини її стрічаємо ми фольклорні елементи (М. Рильський);
[Ярослав:] I ось тепер з кончиною Мстислава В моїх руках вся Руськая держава Знов зiбрана, єдина i мiцна (І. Кочерга);
Пригадується мені тиха кончина мого предка, що сталась улітку 1930 року під яблунею в садку (О. Довженко);
– Ще-бо не суджено вмерти тобі й досягнути кончини. – Голос такий від богів, що живуть споконвіку, почув я (Борис Тен, пер. з тв. Гомера).
Словник української мови (СУМ-20)