коняка
КОНЯ́КА, и, ч. і ж., розм.
Те саме, що кінь 1, коби́ла 1.
Гей, у мене був коняка, Був коняка-розбишака (Я. Щоголів);
Раптом зовсім зблизька форкнула коняка (М. Коцюбинський);
– Це такий дід, що коли б не коняка, він би до ночі тут гомонів, – промовила Бондариха (С. Васильченко);
Вагонетки тягне вже коняка. Мовчазна, флегматична, покірна, вона слухняно тягне рейками вагонетки з вугіллям (Б. Антоненко-Давидович);
Від коняки несло потом і ремінною збруєю (Григорій Тютюнник).
Словник української мови (СУМ-20)