коритися
КОРИ́ТИСЯ, рю́ся, ри́шся, недок., кому, чому і без прям. дод.
Беззаперечно слухатися кого-небудь, підлягати комусь, чомусь; підкорятися.
Улас .. не любив нікому кланяться та кориться (І. Нечуй-Левицький);
– Ну, то що ж? Коли так випало, – треба коритися. Кождий покірно мусить нести свій хрест (Г. Хоткевич);
Волелюбний український народ не корився чужинцям (І. Цюпа);
З малих літ [Петро Дорошенко] – серед низового лицарства, серед вольниці військової, що нікому не корилася і яку ніхто не міг перемогти (В. Чемерис);
* Образно. Смілих, дужих любить море, Хвилі коряться хоробрим (М. Нагнибіда);
– Це мій меч. Я маю на нього повне право! Як ніхто інший – бо ж більше нікому він не кориться, не робить нікого сильнішим (О. Авраменко);
// чому. Робити, чинити, поводитися відповідно до чого-небудь, згідно з чимсь.
Сором хилитися, Долі коритися: Час твій прийде З долею битися (Леся Українка);
Я не збираюся, пишучи мемуари, коритися практиці писання романів (Ю. Яновський);
Він служив ченцем у Києво-Печерській Лаврі. Знався на історії, філософії, краснописьменстві. А ще не потурав владі, не корився княжому примусу (Д. Білий).
Словник української мови (СУМ-20)