корити
КОРИ́ТИ, рю́, ри́ш, недок.
1. кого. Те саме, що карта́ти; докоряти, дорікати комусь.
Видко було, що тим сміхом корив він Зіньку за те, що вона прийняла подарунок од чужого чоловіка (О. Стороженко);
Ой, не кори мене, любий, за мрії про славу (Леся Українка);
Корила [княгиня] думками Мстиславичів, які недолюблювали Володимира (К. Гриневичева);
Коли посідали вечеряти, Остап корив батька за необачність (К. Гордієнко);
– Либонь чи не всі за те не раз та й не два мене корили, що вчора я про смутнії речі розповідати загадував і тим до плачу вас доводив (М. Лукаш, пер. з тв. Дж. Боккаччо).
2. кого і без прям. дод. Примушувати покоритися; скоряти.
Що більше корило кріпаків – чи речі, чи арапник Олексія Івановича? Певно, що одно другому допомагало (Панас Мирний);
[Iнгiгерда:] Як непомiтно старiсть наступила... Уста ще свiжi, очi молодi, А вже нема в душi тiєї сили, Яка колись людей менi корила, Коли сама судила я вождiв... (І. Кириленко);
Тільки людський закон, освячений тим урочистим вінчанням, настійливо переконував, що вона дружина лікаря, і це корило (Іван Ле).
3. що, діал. Схиляти в покорі (голову, чоло).
В серці твоїм хай горить Огнем могутнім гордість благородна, Перед ніким чола щоб не корить (І. Франко).
Словник української мови (СУМ-20)