кось-кось
КОСЬ-КО́СЬ, виг.
Уживається для підкликання коней.
Він набрав у капелюх вівса, ходив за жеребцем і кликав: кось-кось... (С. Чорнобривець);
– Кось-кось! Коні попіднімали голови, нашорошили вуха, довірливо рушили на той поклик (В. Малик);
– Соколику, кось-кось! Почулося м'яке тупання копит і кінське форкання (К. Гриб);
Іван прикликав їх [лошаток] “кось-кось-кось!”, поклав на свої широкі .. долоні по грудочці цукру, вдоволено приплющив очі від м'якого вологого тицяння йому в жмені (П. Загребельний).
Словник української мови (СУМ-20)