кривавити
КРИВА́ВИТИ, влю, виш; мн. крива́влять; недок.
1. тільки 3 ос. Виділяти кров, стікати кров'ю.
На лобі в нього кривавила подряпина – від скаутської патериці (Ю. Смолич);
Рука кривавила вже й через хустину (Ірина Вільде);
Шкіра почала при найменшому рухові тріскатись і кривавити (Ю. Логвин).
2. кого, нар.-поет., рідко. Бити до крові, завдавати кривавих ран.
Не забути [Наталі].., Як батька сивого взяли І шомполами у коморі Кривавили при жінці хворій (М. Рильський).
3. що. Те саме, що закрива́влювати.
З гори каміння навалив І мучився весь день, кривавив руки, Аж завалив, забив ним вхід печери (І. Франко);
– Руками кривавлю землю, а головою хіба розіб'ю я сей мур?.. (О. Кобилянська);
Землю б'є [кінь] сиру в коліно під собою, Удила піною кривавлячи густою! (М. Рильський);
А в неї під пахвою рана Кривавить пов'язку тугу (В. Бичко).
4. що, перен. Забарвлювати в червоний, багряний колір.
Хапливо йде сліпої ночі час, – Вже .. шпилі кривавить меркло пломінь (М. Старицький);
Промінь останній кривавив білу гречку (А. Головко);
Зоря, подібна до жоржини, кривавить рваних хмар кінці... (В. Сосюра).
◇ (1) Крива́вити се́рце (ду́шу) – завдавати комусь тяжких душевних мук, страждань.
[Руфін:] Я не можу ніяким словом вимовити страху, тривоги тої злої, що мов яструб кривавить, мучить, роздирає серце (Леся Українка);
Кривавить серце кволе мого брата лиха негода, роздавлює його до краю кляте ярмо народу... (Уляна Кравченко);
Хто винен, що маємо одривати вас од серця й кривавити тим зболені серця? (Д. Міщенко);
Стоїть він на колінах, немов перед іконою, перед своєю дитиною.., й кривавить душу страшними чорними здогадками (М. Матіос).
Словник української мови (СУМ-20)