кувікання
КУВІ́КАННЯ, я, с.
Дія за знач. куві́кати і звуки, утворювані цією дією.
– Я не чую скрипку тую. От що рохкання свиняче Та кувікання... – се чую (А. Кримський);
Знадвору почулося пронизливе кувікання свині (Б. Харчук);
З дворів долинало кувікання поросят, кудкудакання курей (Ю. Бедзик);
І справді – з вискотінням, кувіканням і дурним хихотінням з-за кам'яної стіни з'явились із десяток гієн (Ю. Логвин).
Словник української мови (СУМ-20)