кульгати
КУЛЬГА́ТИ, а́ю, а́єш, недок.
1. Нерівно ходити через укорочену, ушкоджену або хвору ногу.
Біла візникова кобила помітно кульгала (М. Коцюбинський);
Ходжу я без апарата добре, однак все з палкою, інакше кульгаю дуже (Леся Українка);
Ондечки заєць повертається з озимини в ці кущі і все кульгає (О. Копиленко);
Вибiгла мати, городом кульгав дiд Рятушняк, здаля щось кричав i собi плакав (М. Вінграновський);
Потім з Дніпра виходить дівчинка. Вона кульгає й плаче (І. Білик).
2. Ледве йти; плестися; шкандибати.
Вечоріє. Тільки що сунуться по шляху дві довгі-довгі тіні, третя, коротка, кульгає далеко позаду (С. Васильченко);
Я звернула увагу, що переді мною повільно, мов у сні, кульгає якась бабця .. На ногах стоптані закриті туфлі (І. Роздобудько);
* Образно. Минув день, другий. І третій доходив свого кінця. Якийсь марудний, засмучений, звільна кульгав до червонястого бескеття, що палало над далеким західним небокраєм (М. Сиротюк).
3. перен., розм. Бути в незадовільному стані, мати вади.
Дарма, що наука на кафедрах тоді [в старому університеті] кульгала або дрімала. Між молодіжжю бували невеличкі, сказати б, братства, що кохались у їй [ній] щирим серцем (І. Нечуй-Левицький);
Та з ними [людьми] весело, і сором перед ними. Коли у віршеві кульгають бідні рими (М. Рильський);
Завод кульгає не тому, що має якусь органічну хибу, а просто тут не знають усіх його можливостей, не дають йому стати на ноги, випростатися, вільно йти вперед (Ю. Шовкопляс).
Словник української мови (СУМ-20)