кульгати
КУЛЬГА́ТИ, а́ю, а́єш, недок.
1. Шкандибати, маючи укорочену або хвору ногу.
Ходжу я без апарата добре, однак все з палкою, інакше кульгаю дуже (Л. Укр., V, 1956, 282);
Біла візникова кобила помітно кульгала (Коцюб., II, 1955, 375);
Ондечки заєць повертається з озимини в ці кущі і все кульгає (Коп., Як вони.., 1961, 169).
2. Ледве йти; шкандибати.
Вечоріє. Тільки що сунуться по шляху дві довгі-довгі тіні, третя, коротка, кульгає далеко позаду (Вас., II, 1959, 157).
3. перен., розм. Бути в незадовільному стані, мати недоліки.
Дарма, що наука на кафедрах тоді [в старому університеті] кульгала або дрімала. Між молодіжжю бували невеличкі, сказати б, братства, що кохались у їй щирим серцем (Н.-Лев., І, 1956, 182);
Та з ними [людьми] весело, і сором перед ними. Коли у віршеві кульгають бідні рими (Рильський, І, 1960, 253);
Завод кульгає не тому, що має якусь органічну хибу, а просто тут [на заводі] не знають усіх його можливостей, не дають йому стати на ноги, випростатися, вільно йти вперед (Шовк., Інженери, 1956, 76).
◊ Кульга́ти на оби́дві ноги́ — мати багато недоліків (про справу, роботу і т. ін.).
Словник української мови (СУМ-11)