ладо
ЛА́ДО, а, ч. і с., нар.-поет.
Пестливе називання чоловіка, дружини, дитини (перев. у звертанні); коханий, любий.
– Вітрило-вітре мій єдиний, Легкий, крилатий господине! Нащо на дужому крилі На вої любії мої. На князя, ладо моє миле, Ти ханові метаєш стріли? (Т. Шевченко);
* Образно. Дніпре, ой Дніпре, ладо моє, Йду по твоїй я [греблі ] (А. Турчинська);
– Я маю вже лада, бабцю. Такий втішний та ладний .. що ну (Д. Міщенко);
Коли ти була зо мною, ладо моє, Усе було до ладу, Як сонце в саду, А тепер розладнався світ, ладо моє. Встала між нами розрив-трава (Ю. Винничук).
Словник української мови (СУМ-20)