личина
ЛИЧИ́НА, и, ж.
1. Те саме, що ма́ска 1–3.
Північ, мов танцюристка в єдвабній личині, Скаче, світить очима, регоче й гуде (Леся Українка);
З Любові Федрівни спала личина, за которою вона скривала своє справжнє обличчя (Б. Лепкий);
Хороший, поза всім, хлопчина Був той Микола. Не була його веселість – та личина, Що закрива гримасу зла (М. Рильський);
Ні, не міг Васьок ніяк збагнути, чого Бородич і Фесюк пошились у вороги народу, хіба що ті кляті вороги стали такі хитрі, так спритно напинають на себе робітничу личину, що й не розпізнаєш тепер, де ворог, а де свій чоловік (Б. Антоненко-Давидович);
Ти боїшся Учителя. Бо впізнала того, хто ховався під його личиною (Г. Тарасюк).
2. перен., лайл. Погана, зла, підступна людина.
Хочеш справу розпочати, – Оглядайся на всі боки, Щоб яка личина часом Не втяла мороки (П. Грабовський);
Якась-таки личина донесла комендантові (Ю. Збанацький);
Та якась личина запримітила, як виходив уночі на дорогу, а ранком листа знайшли (Ю. Мушкетик).
◇ (1) Лиха́ (бі́сова, вра́жа і т. ін.) личи́на:
а) уживається для вираження незадоволення ким-небудь, досади, обурення з якогось приводу; погань.
[Личак:] А я, розумієш, так думаю: Загуба чи не Загуба, а якась лиха личина в нашій окрузі завелася.., хтось комору запалив (Я. Мамонтов);
– Та, йди-бо, бісова личинко! Бандите клятий! (М. Хвильовий);
[Сагайдак (зриваючи п'явки):] Десять років не був у вас. Тоді чи не було їх, чи не помічав. Бісові личини... (Л. Дмитерко);
– Ну покинь хлипати, нехай краще та вража личина хлипає, котра тебе зобидила (Л. Письменна);
б) (жарт.) уживається для вираження задоволення, захоплення ким-, чим-небудь і т. ін.
– Люблю й я смажене сало. Держиш його на вогні, а воно, лиха личина, шкварчить, та на паляницю тільки кап, кап (Остап Вишня);
– Марто... – Ще не забувся, як мене звати? – дивується дівчина. – Ну й бісова ти личина, – похитує головою (М. Стельмах).
Словник української мови (СУМ-20)