лункий
ЛУНКИ́Й, а́, е́.
1. Який голосно і чітко звучить; дзвінкий.
А оповісник закликав лунким Голосом: До вас говориться, народи, люди та язики! (Біблія. Пер. І. Огієнка);
Із долини йшли лункі звуки обірваних голосів (М. Івченко);
Та щойно вони причинили по собі хвіртку, як почулися лункі удари і хрипкуватий погук (І. Білик);
Наступної миті почувся лункий звук, схожий на гуркіт грому (О. Авраменко, В. Авраменко);
* Образно. Наче хто дав Антону лункого ляпаса в лице, коли перечитав цю щиру, людяну відповідь (С. Процюк);
// Здатний голосно звучати.
Грають оркестри лункі (П. Тичина);
* Образно. В глибині життя народного можна почути лункі кроки слави поета, які не згаснуть ніколи, як ніколи не перестане жить народ (М. Чабанівський).
2. Який добре відбиває, посилює звук, має сильний резонанс.
Як бомба розірвалась у класі; по лунких коридорах гучним реготом одгукнулися стіни (С. Васильченко);
Гучно резонує [вода] в порожнім операційнім залі з лункими стінами в олійних фарбах (Ю. Смолич);
Весь якось зігнувшись, почвалав [Кузь] по мосту, грюкаючи чоботищами по лунких дошках (Григорій Тютюнник);
Хлопці вийшли у порожній коридор, зітхнули в лункій незатишній тиші і, намагаючись не тупотіти ногами, подалися на четвертий поверх (В. Нестайко).
Словник української мови (СУМ-20)