лучина
ЛУЧИ́НА, и, ж.
Довга тонка тріска.
Я ходила, молода, в темний ліс по лучину (П. Чубинський);
Дружина коцюбою з печі вигрібає присок і довго дмухає, поки від жаринки не спалахнула смолиста лучина (М. Стельмах);
// Така тріска як джерело світла.
Світили в хаті не смальцем або олією, а якимись тонкими лучинами... (Панас Мирний);
Якщо десь і горіла свічка або лучина, то їхнє слабке світло не пробивалося назовні крізь маленькі затулені віконця (В. Малик);
* Образно. Вона [пісня] огнистая лучина, Що жару в серця долива (І. Франко).
Словник української мови (СУМ-20)