лучити
ЛУЧИ́ТИ, лучу́, лу́чиш, недок., кого, що, діал.
Єднати.
Вони були майже вповні контрасти один супроти одного, і ся сила контрасту лучила їх докупи (І. Франко);
Щось мусило лучити Краньцовського з бароновою [баронесою], бо якби ні, то вона б його допевне в обов'язку завідателя не держала ані одного дня (О. Кобилянська);
– Ваша приповідка каже, що є три непевні річі: кінь, цар і жінка. Нащо ж їх лучити, коли нам добре так? (О. Назарук);
Порвалася ще одна нитка, що лучила Петра з Нагуєвичами, його родом (Г. Пагутяк);
// З'єднувати.
Мандрівник задивився у синяву, що там десь далеко у безкраї лучила землю з небом (Юліан Опільський);
Міст лучив обидва береги (Б.-І. Антонич);
Що вже там була нашептала задихаючись, палена хіттю врешті розбити ту дужку, котра двійко горнят докупи лучила, пані Олена панові Йвану в жаркій спочивальні, – те весняна ніч заховала (О. Забужко).
ЛУ́ЧИТИ, чу, чиш, недок. і док., кого, що і без дод., розм.
Цілитися в кого-, що-небудь.
Лучив корову, а попав ворону (Номис);
Сама добре знаю, що на біду лучу (П. Чубинський);
Обидва вони затягалися цигарками і лучили випускати дим Іванові в обличчя (Григір Тютюнник);
Діти з солодким вереском лучили сніжками в піднятий комір його [чоловікової] дублянки (Є. Пашковський);
* Образно. – А то, знаєш, тільки вийдеш з кімнати, так і преться все тобі в душу... Так і лучить посісти частину душі... (В. Підмогильний);
// Те саме, що влуча́ти 1.
Славко перестав їсти. Таке питання вкололо його в саме серце. Панотець помітив, що лучив якраз там, де міряв (Б. Лепкий);
Уже стискає міцно коло ворог, Кулі чітко лучать в панцир (В. Еллан-Блакитний);
Юнак з того робочого поріддя, Що цілить добре й лучить наповал (М. Бажан).
Словник української мови (СУМ-20)