любо
ЛЮ́БО, присл.
Приємно, гарно.
Гарно, любо, весело минувся увесь сей день, як один часочок (Г. Квітка-Основ'яненко);
Ранішнє сонце так любо світило, не пекло, а гріло (Т. Шевченко);
І так йому любо, що то він на волі, навіть не холодно здається (Олена Пчілка);
Не вмієш супитись, дивитись косо, Кусати губи, як лихі дівчата, Не любиш говорить наперекір, А розважаєш любо кавалерів (Ю. Лісняк, пер. з тв. В. Шекспіра);
// у знач. пред.
У хаті в нас любо, мило! (Марко Вовчок);
Жалко і весело! сльози і сміх! Зелено, любо, і сіється сніг... (О. Олесь);
Вже кожен бачить і визнає – любо це йому чи не любо, – що імперія – останнє слово поступу (Р. Іваничук);
– Ото було б любо, – блиснуло йому в голові, – коли і мене хтось полякав! (Валерій Шевчук);
// Ласкаво, з любов'ю.
Не дві ночі карі очі Любо цілувала (Т. Шевченко);
Дивиться так-то вже любо, так-то вже ласкаво жалує! (Марко Вовчок);
Коханий Петро... він так любо, так пильно дивився в очі дівчини, що серце її тремтіло й завмирало від болю (М. Старицький);
Москаль жартує, дивиться їй любо в вічі, бере її за руку (І. Нечуй-Левицький).
Словник української мови (СУМ-20)