любо
ЛЮ́БО присл. (ніжно, з любов'ю), МИ́ЛО, ЛЮБ'Я́ЗНО, ЛАСКА́ВО, ЛЮБЕ́НЬКО. Семен був ставний парубок, і не раз йому любо посміхалась Ярина (П. Панч); Тільки-но говорив любо та мило і враз кинувся, як із ланцюга. Дивний світ, химерний світ, і люди на ньому чудернацькі! — філософствував.. Кузь (Григорій Тютюнник); Юнак мовчки кивнув головою і люб'язно поглянув на Гриця (О. Досвітній); Він уклонився, приступив до неї й привітався так ласкаво й щиро, неначе знав її з давніх-давен (І. Нечуй-Левицький); — Здоров був, давній знайомий! — мовила вона до його, любенько всміхаючись (Панас Мирний).
ЛЮ́БО присудк. сл., ПРИЄ́МНО, ВТІ́ШНО, ГА́РНО, ГО́ЖЕ. І дід, і баба у неділю На призьбі вдвох собі сиділи.. Сіяло сонце, в небесах Ані хмариночки, та тихо, Та любо, як у раї (Т. Шевченко); Йому приємно, що костюм, безперечно, викликав щире захоплення в його друга (О. Донченко); Як нам втішно в обіймах у нього (тата) (В. Бичко); (Іван:) Ось я бачу — дівчата не всі тут, се не гарно! (С. Васильченко); — Пливи і не журись, небоже! Уже тобі скрізь буде гоже (І. Котляревський).
Словник синонімів української мови