любо
ЛЮ́БО, присл. Приємно, гарно.
Гарно, любо, весело минувся увесь сей день, як один часочок (Кв.-Осн., II, 1956, 335);
Сонце.. любо світило і обдавало їх своїм світом (Мирний, І, 1954, 166);
Як він любо говорить! (Речм., Твій побратим, 1962, 99);
// у знач. присудк. сл.
У хаті в нас любо, мило! (Вовчок, І, 1955, 238);
Мені так любо, любо стало. Неначе в бога (Шевч., II, 1963, 38);
Жалко і весело! сльози і сміх! Зелено, любо, і сіється сніг… (Олесь, Вибр., 1958, 209);
Матері любо, що він отак поважно це сказав, як дорослий (Головко, II, 1957, 210);
//
Ласкаво, з любов’ю. Дивиться так-то вже любо, так-то вже ласкаво жалує! (Вовчок, І, 1955, 144);
Не дві ночі карі очі Любо цілувала (Шевч., І, 1963, 22);
Дітки веселенько та любо зазирають у вічі своєму татусеві (Л. Янов., І, 1959, 31).
Лю́бо-до́рого; Лю́бо-ми́ло — дуже, надзвичайно добре.
Б’є він ворога — Любо-дорого, Визволяє з неволі свій край (Піде., Загули.., 1960, 82).
Словник української мови (СУМ-11)