людці
ЛЮДЦІ́, і́в, мн.
1. зневажл. Недостойні люди.
Як подивлюсь на хист теперішніх людців, На витребеньки їх... Та що з ними мороки!.. То далебі дрючок отак би і вхопив, Та й ну їх лупцювать (П. Гулак-Артемовський);
Як до царської походної [похідної] канцелярії, так і до гетьманської підходили людці, ласі на отсі левадки, нивки, гайки, на ставки й млинки, а то й на готовий гріш, впевняли гетьмана в своїй вірності непорушливій (Б. Лепкий);
Зрадник не просто себе ганьбив, а ганьбив честь свого роду і племені. Тож пощади до таких людців не було – честю всі вміли дорожити (В. Чемерис);
– Гнилих людців тепер повно. Та й раніше їх було чимало (А. Кокотюха).
2. рідко. Те саме, що лю́ди 1.
[Явдоха:] Позаторік сватали мене аж тричі, і гарні людці (М. Кропивницький);
Схимник на грошенята показує їй. – Спасибо, батюшечко, – бабуся йому, – у мене є трішечки, – позичили людці (А. Тесленко);
Під однією копицею скошеного жита сплять троє людців, – один чоловік і дві жінки (Грицько Григоренко);
Богоматір із дитям – такими печальними очима на нас зирить. Ну, думаю, сяя помогла б людцям, якби могла, якби силу хоч якусь мала (В. Дрозд).
Словник української мови (СУМ-20)