люляти
ЛЮ́ЛЯ́ТИ, лю́ля́ю, лю́ля́єш, недок., кого, і без дод., розм.
Колихати, приспівуючи.
Йосиф старенький колише Дитятко: – Люляй же, люляй, мале Отрочатко (колядка);
Десь недалечко хтось потихесечку дитину люляв (Марко Вовчок);
Марійка ніби знову помітила брата. – Ти ще тут? – спитала вона, – Треба хату замкнути, піду дитину люляти, щоб не зайшов хто (В. Підмогильний);
На цій зірці, на планеті – на моїй планеті Земля – плакав маленький принц, і його треба було втішити! Я взяв його на руки і почав люляти (А. Перепадя, пер. з тв. А. де Сент-Екзюпері);
* Образно. Цей спокійний ритмічний жест люляв потомлену Данькову душу, його хилило на сон (М. Йогансен).
Словник української мови (СУМ-20)