лють
ЛЮТЬ, і, ж.
1. Те саме, що лютува́ння¹.
Четверо запінених і охриплих від люті цепних псів вовчими стрибками наближалися до парубка (О. Донченко).
2. Почуття роздратування, злості, гніву.
Духа ж поступу й науки Хочуть вбити ті падлюки; .. Та – нінащо вся їх лють, Хоч кров людську ллють і п'ють! (І. Франко);
А кинеться ворог в люті, На мене піде війною – Я танки, із криці куті, Поставлю в полях стіною (Я. Шпорта);
* Образно. Люто ґвалтують собаки .. Рветься і не може вискочить зовсім зубата лють з глибокої пащі (М. Коцюбинський);
// на кого – що, до кого, проти кого. Таке почуття, спрямоване на кого-небудь.
У такі хвилини занепаду й розгубленості в душі його ще з більшою силою бушувала лють на Шумейка (А. Шиян);
Данько почував, як прокидається в ньому лють до пришельців (О. Гончар);
І розбирає його лють на вітер, немов на живу, зловорожу істоту! Він лає його шалено, лає останніми словами (І. Багряний).
3. чого, яка. Надзвичайної сили вияв (про мороз, негоду і т. ін.).
Пішов [Іван] вздовж річки, повний пекучого гніву і злоби до її вічного шуму, до киплячої люті (М. Коцюбинський);
Зелена рунь, як гай, Здолавши лють зими, важкі морозу пута, .. В блакитнім поливі текла за небокрай (А. Малишко);
Ми не скорилися люті морозу, хоч він і пронизував до кісток (М. Упеник).
Словник української мови (СУМ-20)