матуся
МАТУ́СЯ, і, ж.
Пестл. до ма́ти¹ 1.
Якби знала Матуся горенько твоє, Чи оддала б за генерала Дитя єдинеє своє? (Т. Шевченко);
– Не час, дівчино! Тебе любить не можу я, коли в неволі Україна, матуся змучена моя (В. Сосюра);
– Чого тобі не вистачає, синку, – питає, – скажи – усе подам! – Сядьте, матусю, біля мене. Всього досить! (П. Панч);
Бризки потрапили на сукню, матуся Карла Євстахійовича, Алла Федорівна, заголосила (Ю. Андрухович);
Великий Зевсе! Як мені бракувало моєї матусі, коли я жив на Землі Артура! (О. Авраменко, В. Авраменко);
// Уживається як ласкаве звертання до старшої віком жінки.
– Чому ви, матусю, свого Чіпки не ожените? – раз запитала Христя Мотрі (Панас Мирний);
– Хто там? – Матусю, відчиніть! Не бійтеся. Ми люди свої – не татари. Лиха вам не завдамо, – обізвався Палій (В. Малик).
Словник української мови (СУМ-20)