миркати
МИ́РКАТИ, аю, аєш, недок., розм.
1. Незрозуміло говорити; незадоволено бурчати.
Миркав, миркав коло нього голова з писарем, та бачать, що ні в чім до нього присікатись, так і відпустили (Г. Квітка-Основ'яненко);
У землянці було жарко. Поруч хропів Сагайда, він весь пашів і, миркаючи уві сні, щоразу закидав на Черниша важку, гарячу руку (О. Гончар).
2. заст. Жебракувати.
Дітки миркають без свитки й постолів, Канючать хліба шмат під вікнами з торбами... (П. Гулак-Артемовський);
Чоловік .. розіп'ється, попропивається, попід плотами валяється, а жінка з діточками пішли попідвіконню миркати (Г. Квітка-Основ'яненко).
Словник української мови (СУМ-20)