муркотати
МУРКОТА́ТИ, очу́, о́чеш і МУРКОТІ́ТИ, очу́, оти́ш, недок.
1. Безперестанно видавати звуки “мур-мур” (про котів та деяких інших тварин).
[Варка:] Як почне було Зінько читать, то я слухаю-слухаю, а далі й задрімаю, і почне мені вчуватись, що нібито котик муркоче під самісіньким вухом (М. Кропивницький);
На лаві солодко муркотів кіт (В. Кучер);
* Образно. Заспокоєне після цілоденної колотнечі місто стиха муркоче, мов левиця коло своїх малят у барлозі (П. Колесник).
2. що і без прям. дод., перен., розм. Те саме, що мурмота́ти 1.
– Ну, що, сину? – спитав батько. Густав не відповідав, муркотячи під носом цифри, котрі то додавав, то відтягав (І. Франко);
Господи! краще з тобою В темних сидіти шинках, Ніж муркотіти без тебе Всі молитви в вівтарях (А. Кримський);
Старий іде, посмоктуючи цигарку, муркочучи дідівську пісню (Ю. Яновський).
Словник української мови (СУМ-20)