набат
НАБА́Т, у, ч., ритор.
1. На знак якого-небудь нещастя (пожежі, нападу ворогів і т. ін.) сигнал тривоги, що подається ударами дзвона.
Ніби скрикнули вмить дружним набатом паровози на станції (П. Козланюк);
// перен. Посилене звертання уваги суспільства на яку-небудь небезпеку; тривога.
Над широким проспектом Свободи, проспектом Націй [в НДР], де в трьох братських могилах поховано тисячі замучених в'язнів, тривожно лунає набат (з газ.).
2. заст. Великий барабан або пристрій, у який били на знак тривого чи яким сповіщали про небезпеку.
Тулумбаси були різних розмірів. У найбільші з них били одночасно вісім чоловік. Їх називали ще набатом і тримали лише в Запорізькій Січі (з наук.-попул. літ.);
Щось дуже тьохнуло в серці, швиденько зняв [государ] з аналоя срібний набат, затряс ним (О. Ільченко).
Словник української мови (СУМ-20)