набріхувати
НАБРІ́ХУВАТИ, ую, уєш, недок., НАБРЕХА́ТИ, ешу́, е́шеш, док., розм., що, чого і без дод.
1. Говорити неправду, нісенітницю.
Ярина Федорівна вдарила об поли руками. – Я набріхую?.. Ой, Варко, гляди, щоб я тебе сьогодні не вибила (М. Хвильовий);
Такого набрешуть [люди], такого наплетуть, що хоч з світа втікай! (Г. Квітка-Основ'яненко);
– Оцього я вже ніяк не знесу: набрехала Параска, що в мене голова лиса (І. Нечуй-Левицький);
Марко набрехав Денисові, що коли виходив надвір за картоплею, то бачив біля багаття лисицю, яка хрумала курячі кісточки (Григорій Тютюнник);
// на кого. Зводити наклеп на кого-небудь.
[Недоросток:] Ти на кого ото славу пускаєш? На кого набріхуєш? (С. Васильченко);
– Здуріла Ладуриха! Отаке паскудне на чесну молодицю набріхує (О. Ковінька);
– Звісно, попові шана... А він за те й набрехав на нас... От і вір попам! (Д. Мордовець).
2. Допускати помилку, неточність при виконанні чого-небудь.
Набрехати в підрахунках.
Словник української мови (СУМ-20)