навік
НАВІ́К, присл.
1. Те саме, що наві́ки.
Минають місяці, – село Навік замовкло, Оніміло (Т. Шевченко);
Хутко прийде година та, коли в сльозах побачу, що я навік зів'яла, помарніла (Леся Українка);
Як дивовижна птиця, відлетіло, Відснилося навік моє дитинство (І. Вирган);
Як хороше у нас на Україні, Де пісня нив чарівна та лунка, І шепіт верб, і поклики гудка Злились навік в мелодії єдиній (В. Симоненко);
Ліси скинули листя, потемніли, важкі хмари низько виснуть над хутором, мрякою сіються й сіються, ніби задощило навік (О. Гончар).
2. із дієсл. у запереч. формі. Ніколи.
По землях отих наша слава ходила. Вона не зів'яне навік по війні (М. Нагнибіда);
Гудуть шляхи, копитом биті, та їх навік не вкриє мла, Ніколи юності на світі здолати старість не могла (В. Сосюра).
Словник української мови (СУМ-20)