наголінник
НАГОЛІ́ННИК, а, ч., заст.
Частина металевої збруї, що накладалась на голінку.
Боярин був у повній рицарській збруї: в панцирі з залізної, блискучої бляхи, в таких же набедрениках і наголінниках (І. Франко);
То наголінники візьме [Еней], з електра та золота литі, То розглядає списа, то щита незрівнянну роботу (М. Зеров);
// Все, що накладалось, одягалось на голінку.
Був на ньому Драний, нужденний хітон, на голінках із бичої [бичачої] шкури Латані мав наголінники (Борис Тен, пер. з тв. Гомера).
Словник української мови (СУМ-20)