нагрібати
НАГРІБА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., НАГРЕБТИ́, бу́, бе́ш; мин. ч. нагрі́б, нагребла́, ло́; док.
1. чого і без прям. дод. Гребучи що-небудь граблями, лопатою і т. ін., збирати у купу в якій-небудь кількості.
Коповиця була, люде [люди] мов бджоли гудуть да мед збирають, так люде нагребли, копи возять (Ганна Барвінок);
Нагребли [заробітчани] сухого листя, хмизу, розклали в яру огнище (К. Гордієнко);
У демократа Бараболі й справді були власні чималенькі і ставки, і млинки, і вишневі сади. І земельки підходященько нагріб (О. Ковінька).
2. чого, що, розм. Брати, набирати у що-небудь певну кількість або багато чогось.
Він [запорожець] скинув сакви, почеплені через плече, і почав гарячково нагрібати в них зерно (С. Добровольський);
Лантух мовчки розв'язав мішок, нагріб насіння і, пересипаючи з руки на руку, пробурмотів: – Дрібне... якби “кінський зуб” – ото насіння (М. Руденко);
Любомир нагріб з мішка під стіною дерті в шапку (В. Дрозд);
// чого і без прям. дод., перен. Жадібно забирати, захоплювати багато чого-небудь, привласнюючи.
Господи прости, в чужу комору густи, поможи нагребти та ще й винести! (приказка);
Сердюки спряглися з гноїщанськими монахами і гайда чумацькими шляхами через усю Україну на Сиваш по сіль: там, мовляв, її скільки хочеш, даром нагребемо (О. Гончар).
3. чого і без прям. дод., перен., розм. З труднощами назбирати необхідну кількість чого-небудь (про гроші).
Того року, коли баба народилася, її тато, Прокіп Дідурик, вернувся з бессарабського строку і .. на хату таки нагріб (В. Бабляк).
Словник української мови (СУМ-20)