намова
НАМО́ВА, и, ж.
1. Підбурювання, підмовляння до яких-небудь учинків, дій і т. ін.
– А те, що мене злі душі ошукували, обдирали.., се, небого, все були твої намови (І. Франко);
Все допитувався [панотець], з чиєї намови хотів війт йому картки помішати? (Л. Мартович);
[Микита:] Не вадило б їй також помолитись За тисячу мужів тих іменитих, Що за її намовою убито (І. Кочерга);
Ахейцi з намови Богiв зробили великого дерев'яного коня i вiдпливли вiд берегiв Трої (В. Рубан).
2. перев. мн. Те саме, що на́клеп².
Наших нащадків здивує .. Чорні доноси й намови (Винних, невинних – в тюрму!) (М. Гірник);
– З диявольською намовою, забувши наше колишнє побратимство, ви відправляли з порожніми руками наших послів (Р. Іваничук).
3. перев. мн. Те саме, що умовля́ння.
– Дай спокій! Не згадуй мені про неї [Фрузю]! – мовив він і, піддаючись її [Ґанки] намовам, пішов .. до її комірки (І. Франко);
Славкові здавалося спочатку, що ніяким світом не згодиться піти до Кваньцовської. Отже,.. послухав просьби. Найбільше промовила йому до серця Сенькова намова (Л. Мартович);
Він почув,.. як чернь схилялася до їх намов (А. Чайковський);
Як же злісним намовам міг я піддатись, щоб навіть щастя не бачити свого! (В. Стус, пер. з тв. Й.-В. Гете).
4. розм. Домовленість, умова про що-небудь.
У нас з ним була намова спалить того за те, що обіжав (Сл. Б. Грінченка);
Без слів, без намови, очі їх стрілись .. і уста простяглися до уст (М. Коцюбинський).
Словник української мови (СУМ-20)